Маланюк Євген Филимонович

Євген Маланюк

(1879 – 1968)

Протягом свого довгого і складного життя, що було виткане з «переходів і виходів» Євген Маланюк жодного разу не зраджував собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп’ята душа. Це нам доводять його поетичні книги, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті. У Євгена Маланюка, дослідника, публіциста, українського поета у творчості існує лише один адресат і один герой — це його рідна кохана Україна. Письменник її то величає спевою Елладою, то називає її «Пріска гетьмана Петра».

А починалося дитинство Євгена Маланюка в маленькому провінційному містечку Новоархангельськ, яке десь далеко загубилося в степу, і довго було кордоном князівської Русі і половецького степу, Гетьманщини і Дикого поля, Запорожжя і Речі Посполитої.

Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в Архангельську. Не маючи за плечима ні університету, ні навіть гімназії, він, завдяки природному розумові та самоосвіті, вибився у перший шерег архангородської інтелігенції. Був ініціатором фонду театру в місті, дбав про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до повітових газет, любив історію. А ще старожили пам’ятають його повіреним містечкового суду, вчителем, і … незмінним хористом церковної капели. Зусиллями батька в сім’ї була зібрана непогана бібліотека. Цей книгозбірник теж прислужився майбутньому письменникові.

Антонович Володимир

Антонович Володимир —український історик, археолог; співорганізатор Київської Громади. 

(1834-1908)

Володимир Боніфатійович народився 18 (30) січня 1834 у містечку Махнівці Київської губернії (з 1935 с.Комсомольське Козятинський район, Вінницької області). Дрібний шляхтич і мадяро-поляк за походженням. Навчання в Київському університеті

 Антонович здобув початкову освіту в сімї шляхтича, на якого працювали батьки.

 Навчався у першій (Рішельєвській) і другій гімназіях Одеси (1845–1850). 

Закінчив медичний (1855 рік) та історико-філологічний (1860 рік) факультети Київського університету. 

У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади, очолює в ній «хлопоманський» гурток, члени якого вважали, що український народ має право на своє національне відродження 

Шимановський Кароль

Шимановський Кароль

        (06.10.1882 – 29.03.1937)

Ка́роль Мацей Шимано́вський (24 вересня (6 жовтня) 1882, с. Тимошівка, нині Кам'янського району Черкаської області — 29 березня 1937, Лозанна, Швейцарія) — польський композитор, піаніст, педагог, музичний діяч і публіцист.

Народився в селі Тимошівці на Кам’янщині в маєтку свого діда Фелікса Шимановського у надзвичайно музичній сім’ї. З п’яти дітей Анни і Станіслава Шимановських троє були відомими: Кароль – композитором, Фелікс – піаністом, Станіслава – співачкою.

Тимошівка була одним із центрів високої культури і жила загальноєвропейським мистецтвом. Сюди із-за кордону надходили книги, журнали, ноти. Тут постійно звучала музика.

Високоінтелектуальна атмосфера, яка панувала в сім’ї, поклоніння вишуканій красі вже в дитячі роки визначили характер музики Шимановського. Цінителя рідкісного, вишуканого, екзотичного.

Іван Кіндратович Микитенко

 Іван Кіндратович

Микитенко

Тримався на висоті таланту й духу до 3 жовтня 1937 року, коли на партійних зборах Спілки радянських письменників України знаменитого драматурга виключили з партії, як «людину, яка приховувала від партії під час вступу й увесь час перебування в партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату – куркульському бандитові, яка мала зв’язки із заклятими ворогами радянського народу – троцькістами та буржуазними націоналістами, яка свідомо допомагала шкодити українській літературі». Наступного дня Іван Микитенко повідомив дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю. І таки пішов, але на околицю Харкова. Там попрощався з білим світом і застрелився.

 Вісімдесятичотирирічний Олег Іванович, син знаного письменника, й сьогодні багато робить для увічнення пам’яті незабутнього батька. Шанує діда також онук – доктор філологічних наук, головний редактор журналу «Всесвіт» Юрій Микитенко.

Творчість 

В історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми найкращими п'єсами — драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його оповідань і повістей). Публіцистично загострена, дотепна й колоритна (а в останніх зразках — і більш зосереджена на реалістичному характерописанні) драматургія І. Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві й тому змогла донести до нашого часу гарячий подих своєї доби.

 Кіно

За його творами знято кінокартини: «Кінець Чирви-Козиря», «Соло на флейті» тощо. У с. Рівному йому відкрито Літературно-меморіальний музей. Письменнику присвячено документальні фільми: «Слово про письменника й громадянина» (1967), «Іван Микитенко» 

(1969).

 Вулиця Івана Микитенка

Вулиця Івана Микитенка — вулиця житлового масиву Воскресенка у    Києві, знаходиться у Дніпровському районі мiста. Пролягає дугою від      перетину вулиці Райдужної до вулиці Генерала Карбишева. Прилеглі вулиці: бульвар Перова, Валентина Сєрова та Курнатовського. Виникла у середині 20 століття, сучасної довжини досягла у 1-й половині 60-х років. У 1957—1964 роках мала назву Погребська, так як була частиною дороги до с. Погреби на північно-східній околиці Києва. Сучасна назва на честь Івана Микитенка (з 1964 року). Початкова частина, яка йшла до бульвару Перова, проходила через Воскресенську слобідку, що була знесена у 60—80-ті роки.

В історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми кращими п’єсами — драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його оповідань і повістей). Публіцистично загострена, дотепна й колоритна (а в останніх зразках — і більш зосереджена на реалістичному характерописанні) драматургія І. Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві і тому змогла донести до нашого часу гарячий подих своєї доби.

Журлива Олена Костівна

Журлива Олена Костівна 

«Вулиця Журливої протіка крізь час…»

Валерій Гончаренко

Українська письменниця та співачка.

Сьогодні неймовірно популярною стала тема майбутнього українського кіно. Є запит на ідеї для вітчизняних серіалів. Звісно, можна вигадати чимало сюжетів. Втім, чи не краще братися за цілком реальні біографії людей, підхоплених вітром історії?

Оскільки в житті, як відомо, все набагато цікавіше, ніж у будь-якій найталановитішій вигадці. А в такому, яке прожила поетеса Олена Костівна Пашинківна (Котова), що мала літературний псевдонім Олена Журлива, – й поготів! Навіть важко уявити, скільки серій могла б охопити її неймовірна біографія (бодай один з її періодів), що вмістила в собі справжню поезію, народну пісню, оперний спів; знайомство з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, Миколою Вороним, Олександром Олесем; враження від Першої та Другої світових воєн, колективізації й індустріалізації; масових репресій і характеристик конкретних чекістів; вивчення географії не за картою (Черкащина, Київ, Харків, Москва, Алтай, Дніпропетровськ, Кіровоград); емоції від високої людяності, підлості й зради; купання в безмежному коханні…

На Рівненському кладовищі

На одному з кіровоградських цвинтарів, де зараз ховають героїв-земляків останньої російсько-української війни, з 10 червня 1971 року (наразі минає 45 років) спочиває й очевидиця схожих подій майже столітньої давнини, – чи не найпотаємніша жінка української поезії минулого століття. Власне в Кіровограді вона провела останні роки, з яких шістнадцять прикутою до ліжка. На вулиці Фонтанній, пізніше названій на її честь – Олени Журливої, – вона відчула метаморфози комуністичного режиму, від згубного впливу котрого безвинно тяжко постраждала в 30-40-і роки, ставши жертвою політичних репресій, і представники якого несподівано («коливаючись разом з лінією партії») дозволили «ворогові народу» не просто «легалізуватися» (перші роки вона боялася, щоб у місті на Інгулі навіть не дізналися, хто вона, що є…«тією самою» Оленою Журливою), прийшли на допомогу паралізованій жінці в організації нехитрого побуту, заохочували відвідини школярів і студентів, відомих письменників та діячів культури, дозволяли друкуватися в місцевих виданнях і, що головне, видавати книги…

 Особисте життя 

Разом із Степаном Васильченком вчителювала у школі імені І. Франка в Києві, виходу першої поетичної збірки сприяв Олександр Олесь, довгі роки товаришувала з Павлом Тичиною. Володимир Сосюра не втримався й закохався в неї. Цю пристрасть обірвала сама Олена.

Вшанування пам'яті

На честь Олени Журливої названо вулицю в Кіровограді, а також, 19 лютого 2016 року — провулок в Олександрії.

На вшанування її пам'яти випущена поштова листівка.

Винниченко Володимир Кирилович

Винниченко Володимир Кирилович
(1880-1951)

Письменник, громадський і державний діяч. Голова Директорії (1918-1919).Про великий талант В. Винниченка І ван Франко  образно сказав: 

«Раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками. І відкіля ти такий узявся? — хочеться по кожнім оповіданні запитати у добродія Винниченка». 

Кропивницький Марко Лукич

Кропивницький Марко Лукич

(10 травня - 21 квітня)

Актор, режисер, педагог, співак, композитор, художник, антрепренер. Це все - Марко Кропивницький. Провів на сцені 39 років. Підрахували, що за цей час виходив грати в середньому кожного третього вечора. Його називають батьком українського театру. Він справді міг би сказати вслід за французьким королем:
- Український театр - це я!
Бо коли Кропивницький починав, український репертуар налічував із десяток п'єс - "Наталка Полтавка", "Сватання на Гончарівці", "Назар Стодоля", "Шельменко-денщик".