Маланюк Євген Филимонович

Євген Маланюк

(1879 – 1968)

Протягом свого довгого і складного життя, що було виткане з «переходів і виходів» Євген Маланюк жодного разу не зраджував собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп’ята душа. Це нам доводять його поетичні книги, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті. У Євгена Маланюка, дослідника, публіциста, українського поета у творчості існує лише один адресат і один герой — це його рідна кохана Україна. Письменник її то величає спевою Елладою, то називає її «Пріска гетьмана Петра».

А починалося дитинство Євгена Маланюка в маленькому провінційному містечку Новоархангельськ, яке десь далеко загубилося в степу, і довго було кордоном князівської Русі і половецького степу, Гетьманщини і Дикого поля, Запорожжя і Речі Посполитої.

Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в Архангельську. Не маючи за плечима ні університету, ні навіть гімназії, він, завдяки природному розумові та самоосвіті, вибився у перший шерег архангородської інтелігенції. Був ініціатором фонду театру в місті, дбав про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до повітових газет, любив історію. А ще старожили пам’ятають його повіреним містечкового суду, вчителем, і … незмінним хористом церковної капели. Зусиллями батька в сім’ї була зібрана непогана бібліотека. Цей книгозбірник теж прислужився майбутньому письменникові.

Антонович Володимир

Антонович Володимир —український історик, археолог; співорганізатор Київської Громади. 

(1834-1908)

Володимир Боніфатійович народився 18 (30) січня 1834 у містечку Махнівці Київської губернії (з 1935 с.Комсомольське Козятинський район, Вінницької області). Дрібний шляхтич і мадяро-поляк за походженням. Навчання в Київському університеті

 Антонович здобув початкову освіту в сімї шляхтича, на якого працювали батьки.

 Навчався у першій (Рішельєвській) і другій гімназіях Одеси (1845–1850). 

Закінчив медичний (1855 рік) та історико-філологічний (1860 рік) факультети Київського університету. 

У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади, очолює в ній «хлопоманський» гурток, члени якого вважали, що український народ має право на своє національне відродження 

Шимановський Кароль

Шимановський Кароль

        (06.10.1882 – 29.03.1937)

Ка́роль Мацей Шимано́вський (24 вересня (6 жовтня) 1882, с. Тимошівка, нині Кам'янського району Черкаської області — 29 березня 1937, Лозанна, Швейцарія) — польський композитор, піаніст, педагог, музичний діяч і публіцист.

Народився в селі Тимошівці на Кам’янщині в маєтку свого діда Фелікса Шимановського у надзвичайно музичній сім’ї. З п’яти дітей Анни і Станіслава Шимановських троє були відомими: Кароль – композитором, Фелікс – піаністом, Станіслава – співачкою.

Тимошівка була одним із центрів високої культури і жила загальноєвропейським мистецтвом. Сюди із-за кордону надходили книги, журнали, ноти. Тут постійно звучала музика.

Високоінтелектуальна атмосфера, яка панувала в сім’ї, поклоніння вишуканій красі вже в дитячі роки визначили характер музики Шимановського. Цінителя рідкісного, вишуканого, екзотичного.

Іван Кіндратович Микитенко

 Іван Кіндратович

Микитенко

Тримався на висоті таланту й духу до 3 жовтня 1937 року, коли на партійних зборах Спілки радянських письменників України знаменитого драматурга виключили з партії, як «людину, яка приховувала від партії під час вступу й увесь час перебування в партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату – куркульському бандитові, яка мала зв’язки із заклятими ворогами радянського народу – троцькістами та буржуазними націоналістами, яка свідомо допомагала шкодити українській літературі». Наступного дня Іван Микитенко повідомив дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю. І таки пішов, але на околицю Харкова. Там попрощався з білим світом і застрелився.

 Вісімдесятичотирирічний Олег Іванович, син знаного письменника, й сьогодні багато робить для увічнення пам’яті незабутнього батька. Шанує діда також онук – доктор філологічних наук, головний редактор журналу «Всесвіт» Юрій Микитенко.

Творчість 

В історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми найкращими п'єсами — драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його оповідань і повістей). Публіцистично загострена, дотепна й колоритна (а в останніх зразках — і більш зосереджена на реалістичному характерописанні) драматургія І. Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві й тому змогла донести до нашого часу гарячий подих своєї доби.

 Кіно

За його творами знято кінокартини: «Кінець Чирви-Козиря», «Соло на флейті» тощо. У с. Рівному йому відкрито Літературно-меморіальний музей. Письменнику присвячено документальні фільми: «Слово про письменника й громадянина» (1967), «Іван Микитенко» 

(1969).

 Вулиця Івана Микитенка

Вулиця Івана Микитенка — вулиця житлового масиву Воскресенка у    Києві, знаходиться у Дніпровському районі мiста. Пролягає дугою від      перетину вулиці Райдужної до вулиці Генерала Карбишева. Прилеглі вулиці: бульвар Перова, Валентина Сєрова та Курнатовського. Виникла у середині 20 століття, сучасної довжини досягла у 1-й половині 60-х років. У 1957—1964 роках мала назву Погребська, так як була частиною дороги до с. Погреби на північно-східній околиці Києва. Сучасна назва на честь Івана Микитенка (з 1964 року). Початкова частина, яка йшла до бульвару Перова, проходила через Воскресенську слобідку, що була знесена у 60—80-ті роки.

В історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми кращими п’єсами — драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його оповідань і повістей). Публіцистично загострена, дотепна й колоритна (а в останніх зразках — і більш зосереджена на реалістичному характерописанні) драматургія І. Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві і тому змогла донести до нашого часу гарячий подих своєї доби.

Журлива Олена Костівна

Журлива Олена Костівна 

«Вулиця Журливої протіка крізь час…»

Валерій Гончаренко

Українська письменниця та співачка.

Сьогодні неймовірно популярною стала тема майбутнього українського кіно. Є запит на ідеї для вітчизняних серіалів. Звісно, можна вигадати чимало сюжетів. Втім, чи не краще братися за цілком реальні біографії людей, підхоплених вітром історії?

Оскільки в житті, як відомо, все набагато цікавіше, ніж у будь-якій найталановитішій вигадці. А в такому, яке прожила поетеса Олена Костівна Пашинківна (Котова), що мала літературний псевдонім Олена Журлива, – й поготів! Навіть важко уявити, скільки серій могла б охопити її неймовірна біографія (бодай один з її періодів), що вмістила в собі справжню поезію, народну пісню, оперний спів; знайомство з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, Миколою Вороним, Олександром Олесем; враження від Першої та Другої світових воєн, колективізації й індустріалізації; масових репресій і характеристик конкретних чекістів; вивчення географії не за картою (Черкащина, Київ, Харків, Москва, Алтай, Дніпропетровськ, Кіровоград); емоції від високої людяності, підлості й зради; купання в безмежному коханні…

На Рівненському кладовищі

На одному з кіровоградських цвинтарів, де зараз ховають героїв-земляків останньої російсько-української війни, з 10 червня 1971 року (наразі минає 45 років) спочиває й очевидиця схожих подій майже столітньої давнини, – чи не найпотаємніша жінка української поезії минулого століття. Власне в Кіровограді вона провела останні роки, з яких шістнадцять прикутою до ліжка. На вулиці Фонтанній, пізніше названій на її честь – Олени Журливої, – вона відчула метаморфози комуністичного режиму, від згубного впливу котрого безвинно тяжко постраждала в 30-40-і роки, ставши жертвою політичних репресій, і представники якого несподівано («коливаючись разом з лінією партії») дозволили «ворогові народу» не просто «легалізуватися» (перші роки вона боялася, щоб у місті на Інгулі навіть не дізналися, хто вона, що є…«тією самою» Оленою Журливою), прийшли на допомогу паралізованій жінці в організації нехитрого побуту, заохочували відвідини школярів і студентів, відомих письменників та діячів культури, дозволяли друкуватися в місцевих виданнях і, що головне, видавати книги…

 Особисте життя 

Разом із Степаном Васильченком вчителювала у школі імені І. Франка в Києві, виходу першої поетичної збірки сприяв Олександр Олесь, довгі роки товаришувала з Павлом Тичиною. Володимир Сосюра не втримався й закохався в неї. Цю пристрасть обірвала сама Олена.

Вшанування пам'яті

На честь Олени Журливої названо вулицю в Кіровограді, а також, 19 лютого 2016 року — провулок в Олександрії.

На вшанування її пам'яти випущена поштова листівка.

Винниченко Володимир Кирилович

Винниченко Володимир Кирилович
(1880-1951)

Письменник, громадський і державний діяч. Голова Директорії (1918-1919).Про великий талант В. Винниченка І ван Франко  образно сказав: 

«Раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками. І відкіля ти такий узявся? — хочеться по кожнім оповіданні запитати у добродія Винниченка». 

Кропивницький Марко Лукич

Кропивницький Марко Лукич

(10 травня - 21 квітня)

Актор, режисер, педагог, співак, композитор, художник, антрепренер. Це все - Марко Кропивницький. Провів на сцені 39 років. Підрахували, що за цей час виходив грати в середньому кожного третього вечора. Його називають батьком українського театру. Він справді міг би сказати вслід за французьким королем:
- Український театр - це я!
Бо коли Кропивницький починав, український репертуар налічував із десяток п'єс - "Наталка Полтавка", "Сватання на Гончарівці", "Назар Стодоля", "Шельменко-денщик".

Дем'ян Бєдний

Дем'ян Бідний (справжнє ім'я Юхим Олексійович Придворов; 1 (13) квітня 1883, Губівка, Олександрійський повіт, Херсонська губернія - 25 травня 1945, Москва) - російський, радянський письменник, поет, публіцист і громадський діяч. Член РСДРП (б) з 1912 року.

Зазнавши в дитинстві великий вплив дядька, народного викривача і атеїста, взяв його сільське прізвисько як псевдонім. Псевдонім цей також згадав у своєму вірші «Про Дем'яна Бєдного, мужику шкідливому».

Народився в сім'ї селянина. У 1896-1900 навчався у військово-фельдшерській школі, в 1904-08 - на філологічному факультеті Санкт-Петербурзького університету. Перші вірші вийшли у світ у 1899. Член РСДРП з 1912 року, з того ж року публікувався в Правді.

У роки громадянської війни вів агітаційну роботу в лавах Червоної Армії, за що нагороджений у 1923 р. орденом Червоного Прапора. Під час внутрішньопартійної боротьби 1926-1930 рр.. активно і послідовно відстоював лінію Сталіна, за що отримав різні життєві блага, включаючи квартиру в Кремлі і регулярні запрошення на зустрічі з партійним керівництвом, зібрав одну з найбільших приватних бібліотек (понад 30 тис. томів).

Один примірник кожної книги, що виходила в СРСР, потрапляв в особисту бібліотеку Д. Бєдного. Виходило повне зібрання творів (перервано на 19 томі).

У 1930 році Дем'ян Бідний все частіше піддається критиці за антиросійські настрої (виражені в його фейлетонах «Злазь з печі», «Без пощади» та ін.) Він пише роздратовану скаргу Сталіну, але у відповідь отримує ще більш гнівний лист.

Ймовірно, поет недостатньо сприйняв партійну критику. У 1934 році Сталін продемонстрував І. М. Гронський зошит із записами образливих характеристик, які п'яний Дем'ян давав видатним діячам партії і уряду.

У 1936 році поет написав лібрето комічної опери «Богатирі» (про хрещення Русі), яка обурила відвідав виставу Молотова, а потім і Сталіна. Комітет у справах мистецтв у спеціальній постанові різко засудив виставу як антипатріотичні. У 1938 році Дем'ян Бідний був виключений з партії і виселений з Кремля, його перестали друкувати.

З початком Великої Вітчизняної війни публікації поновилися, проте Бідний так і не зумів повністю повернути собі колишнє положення.

Останнє критичне партійне постанову, що стосується поета, вийшло вже посмертно: 24 лютого 1952 були піддані ідейному розгрому видання Д. Бєдного 1950 і 1951 рр.. за «грубі політичні спотворення»: в ці видання були включені початкові варіанти творів Бідного замість пізніх, політично перероблених. У 1956 році Дем'ян Бідний був посмертно відновлений у КПРС. Д. Бідний був улюбленим письменником Хрущова.


- Пам'ять

* У 1925-2005 роках ім'я Дем'яна Бєдного носив місто Спаськ в Пензенській області (Беднодемьяновск).
* Ім'я Дем'яна Бєдного носять вулиці в багатьох містах Росії, України, Казахстану.
* Вулиця Дем'яна Бєдного в Мінську
* Вулиця Дем'яна Бєдного в Харкові
* Теплохід «Дем'ян Бідний»


- Цікаві факти

* Персонаж Дем'яна Бєдного присутня в романі Василя Аксьонова "Московська Сага».
* Дем'ян Бідний брав участь у цькуванні М. А. Булгакова. У щоденнику Булгакова також є запис: «Василевський ж розповів, що Дем'ян Бідний, виступаючи перед зібранням червоноармійців, сказав:" Моя мати була блядь ... "».
У квітні - травні 1925 року дві радянські газети, «Правда» і «Біднота», опублікували антирелігійну поему Дем'яна Бєдного «Новий заповіт без вади євангеліста Дем'яна», написану в глумливо-знущальній манері.


У 1925-1926 роках в Москві став поширюватися яскравий віршований відповідь на цю поему під назвою «Послання євангелістові Дем'яну», підписаний ім'ям Сергія Єсеніна.

Пізніше, влітку 1926 року, ОГПУ був заарештований зізнався в авторстві вірша поет Микола Горбачов. Однак ні його біографічні дані, ні літературна творчість не давали підстав вважати його дійсним автором твору.

Існує припущення про те, що події, пов'язані з «Новим заповітом без вади євангеліста Дем'яна» і «Посланням ...» також послужили поштовхом для написання Михайлом Булгаковим роману «Майстер і Маргарита», а Дем'ян Бідний став одним із прототипів Івана Бездомного.

Левитський Микола Васильович

Мико́ла Васи́льович Леви́тський (7 квітня (25 березня) 1859, с. Хмільна, нині Канівський район — 1 грудня 1936) — громадський діяч і кооператор, найвідоміший представник ліберального народництва в Україні, організатор кооперативного руху, публіцист.

Раннє життя

Народився в селі Хмільна (нині село Канівського району Черкаської обл.) в родині священика. Невдовзі сім'я переїхала у Чигирин, а 1861 — у с. Федвар Олександрійського повіту на Херсонщині. Початкову освіту здобув у класах для дітей до 10 років при Єлизаветградському жіночому ін-ті. Навчання продовжив спершу в Златопільській прогімназії, а потім у гімназії м. Біла на Холмщині (1878 заснував там учнівську артіль). 1879 став студентом медичного факультету Московського університету і цього ж року був звільнений за участь у революційних гуртках. 1881–1885 навчався на юридичному факультеті Харківського університету.

Опанас Іванович Михалевич

Панас Михалевич – лікарь і громадський діяч

(1848-1925)

Серед багатьох імен діячів прогресивного напряму, які жили і працювали в нашому краї в кінці 19-го на початку 20-го століття, помітна постать лікаря і громадського діяча Панаса Івановича Михалевича – людини нелегкої, але щасливої долі.


Народився П.І.Михалевич 5 липня 1848 року на Волині, вчився у Рівненській гімназії, на медичному факультеті Київського університету. З дипломом лікаря почав працювати в селі на Полтавщині. Опинившись в колі народників, Михалевич невдовзі потрапив до поліцейських списків “неблагонадійних”, а слідом за цим був засланий у Самарську губернію. Звідти доля й закинула Панаса Івановича у Єлизаветград. З цим містом пов’язане майже все подальше життя лікаря Михалевича.

Під час російсько-турецької війни 1877-1878 років у військовий госпіталь надходило багато поранених солдатів і офіцерів російської армії. Для надання їм допомоги передові люди міста створили організацію Червоного Хреста. Ініціатором благодійної справи став Іван Карпенко-Карий. Саме на цій основі зійшлися актор і лікар. Їх зближували інтерес до літератури, спільність поглядів на розвиток суспільства. Обоє започаткували гурток, до якого залучили передову інтелігенцію міста.

Микола Вороний

МИКОЛА ВОРОНИЙ

(1871 — 1938)

Псевдоніми — Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик. Криптоніми — М.В., К-ич М., М-У-ко та інші.

Микола Кіндратович Вороний народився 7 грудня 1871р. у сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Харкова. Спочатку він навчався в Харківському, а потім у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Перші вірші Вороний почав писати, ще навчаючись у Харківському реальному училищі. У 1893 р. він надрукував перший вірш «Не журись, дівчино».

Володимир Миколайович Ястребов

ВОЛОДИМИР ЯСТРЕБОВ

Він народився 1855 р. у с.Крива Лука Самарської губернії (сьогодні с.Крива Лука Кінельського р-ну Куйбашевської обл. Російська Федерація) у сім’ї священика. Мати його дуже рано померла, тому вихованням хлопчика займалися батько та нянька – сільська дівчина Варвара.

З 1865 р. В.Ястребов почав навчатись у самарській класичній гімназії. Після її закінчення за порадою вчителів вступив до Одеського університету на історичний відділ історико-філологічного факультету. Під час навчання особливо цікавився лекціями славіста В. І. Григоровича, філософа Р. В. Ординського та історика Ф. І. Успенського. Під керівництвом останнього написав дисертацію – «Хрестовий похід Фрідріха ІІ».

Матеріальні умови студентського життя були складними. Внаслідок розбіжностей із батьком у життєвих поглядах, не отримував від нього жодної матеріальної допомоги, тому намагався заробляти самотужки. Одного разу в часи особливої скрути від голоду В.Ястребова порятувала нянька Варвара, яка продала свою швейну машинку і надіслала до Одеси отримані за неї гроші.

Нейгауз Генріх Густавович

Нейгауз Генріх Густавович

(1888-1964)

Ге́нріх Гу́ставович Нейга́уз — український радянський піаніст, педагог, публіцист і музично-суспільний діяч німецького походження.

Генріх Нейгауз народився 12 квітня 1888 року в місті Єлисаветграді (нині Кіровоград).

Будинок на вулиці Шульгіних в Кропивницькому, де народився Генріх Нейгауз (про це сповіщає меморіальна дошка).

Продовжуючи і розвиваючи традиції фортепіанного мистецтва Нейгауз створив школу, пов'язану з високими досягненнями піанізму. Визнана в усьому світі, піаністична школа Нейгазуа знайшла своє продовження у творчості його учнів — С. Ріхтера, Е. Гілельса, Я. Зака, І. Зетеля, Є. Малініна, О. Насєдкіна, Л. Наумова, В. Кастельского, В. Крайнєва, В. Воскобойникова, Т. Гутмана, А. Гінзбурга і багатьох інших музикантів.

Марія Карпівна Заньковецька

Марія Карпівна Заньковецька 

(1854 – 1934)

Вона прожила лише 36 років, та галерея сценічних образів, створених артисткою, є значним внеском у скарбницю нашої театральної культури. За роки, віддані сцені, Марія Садовська зіграла майже всі жіночі ролі в театральному репертуарі 70—80-х років XIX століття. Вона завжди уміла бути оригінальною, знаходила нові барви образу, прагнула якнайглибше розкрити найістотніші риси характеру кожної героїні.

По спогадах брата Панаса Саксаганського: 

«Садовська — надзвичайно серйозна людина, вона була чудова співачка і артистка, її прозвали українським соловейком».

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

(1845—1907)

«А жить — значить працювати,
без праці — нема життя»
І. К. Тобілевич

Іва́н Карпе́нко-Ка́рий — український письменник, драматург, актор, ерудит, один з корифеїв українського побутового театру. Брат Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та Марії Садовської-Барілотті.

Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»).